Фауст. Назва походить від латинського слова faustus - щасливий, щасливий. Образ Ф. супроводжував Гете все життя, первісний начерк трагедії «Прафауст» відноситься до 1773-1775 рр..; Трагедія в цілому була завершена в 1831 р. (останні поправки були зроблені Гете незадовго до смерті, в 1882 р.). У міру того як просувалася робота над трагедією, образ Ф. набував все більш грандіозне філософський вимір. В остаточному варіанті трагедії Ф. виступає як представник всього людства, його невгамовної спраги життя, волі до знання, творення і творчості. Надзвичайні масштаби майбутньої драми з'ясовуються вже в «Пролозі на небі», де за душу Ф. починають суперечку небеса і пекло. Господь Бог і Мефістофель. Гете сам відзначав схожість цього прологу з біблійної «Книгою Іова», де про душу Іова сперечаються Бог і сатана. Протягом всієї трагедії Ф. проходить через ряд метаморфоз. У першій частині постає Ф., великодосвідчений вчений і мудрець епохи Реформації, який оволодів всіма науками свого часу, але глибоко розчарувався в книжковому знанні. Він хоче осягнути «всесвіту внутрішній зв'язок». Але саме цього не може дати абстрактна наука. Ф. тісно в своїй робочій кімнаті, він пристрасно рветься до людей, до живої природи. Ми бачимо його на прогулянці, серед простолюду, і в спілкуванні з природою (сцена «Біля воріт»): на цих прогулянках Ф. супроводжує Вагнер, його педантичний, обмежений учень. Тема «Ф. і природа »- одна з ключових тем всього твору. Ф. - людина сильних, титанічних поривань (не випадково його образ так захоплював Гете в юності, коли він працював над трагедіями «Прометей» і «Магомет»). Саме безмежна пристрасть Ф. до оволодіння таємницями природи, до знання, до осягнення світу і людей змушує Ф. погодитися на договір з Мефістофелем. Головна риса Ф. - вічний неспокій, тому він висуває особлива умова договору: рис виграє лише у тому випадку, якщо Ф. побажає «зупинити мить». Але Ф. впевнений, що цього ніколи не буде. Відтепер Ф. належить пройти через ряд спокус і чуттєвих спокус. Спочатку - це груба пиятика в винарні Аербаха. Потім чарівний напій, виготовлений на кухні відьми, повертає йому молодість і юний нестримний запал. Одне з найважливіших подій першої частини - зустріч Ф. з Маргаритою. Любов до цієї юної дівчини перетворює і безмірно збагачує Ф., вперше після безплідних самотніх умствованій в ньому пробуджується проста людяність. Однак світ Маргарити дуже вузький для Ф., і в його душі виникає трагічне роздвоєння. Пристрасть до Маргарити і підступи Мефістофеля ведуть Ф. до тяжких злочинів: він винен у загибелі матері Маргарити і вбивстві її брата Валентина. Після цього Ф. змушений зі своїм супутником втекти з міста; Мефістофель залучає його в розгнузданий шабаш сатанинських сил («Вальпургієва ніч»). Однак і в цей критичний момент, коли Ф., здавалося б, заплутався в тяжких гріхах, його воля до добра виявляється сильнішим. Каяття у скоєному, безмірне співчуття до Маргарити в якійсь мірі очищають його душу, він робить відчайдушну, хоча і безнадійну спробу визволити Маргариту з в'язниці. Друга частина «Фауста» помітно відрізняється від першої; образ Ф. знаходить тут принципово новий сенс. Гете неодноразово підкреслював, що Ф. не тільки є героєм твору в звичайному сенсі слова, його образ необхідний для розуміння єдності трагедії. Все більше розширюються - в порівнянні з першою частиною - сфери діяльності Ф.: це і державна діяльність, і філософські суперечки, і занурення в світ споконвічних еллінських переказів і міфів, грецької краси і, нарешті, невтомний творчий працю, відвойовувати нові землі біля моря. Прагнення Гете охопити у другій частині величезний проміжок історії - від античності до першої чверті XIX в. - Змушує його постійно вдаватися до алегорій. Працюючи над другою частиною, Гете в жовтні 1826 р. повідомляв В. Гумбольдта, що вона охоплює «три тисячі років, від падіння Трої до взяття Міссолунгі» (міста, де помер Байрон).